28 червня 1996 Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України – першу Конституцію незалежної української держави.

Для кожної держави Основний Закон є фундаментом правової системи країни, її законодавства, визначальним чинником забезпечення державного суверенітету, консолідації суспільства, формування і розвитку інститутів державної влади, становлення громадянського суспільства. Центральною політичною й історичною подією для України було прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Основного Закону держави –Конституції. За своєю історичною значимістю ця подія може бути прирівняна до всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ України підтримав Акт проголошення державної незалежності.

Шлях до прийняття Основного Закону нашої держави був непростим, але він має свою історію. Від першої Конституції в Європі до сьогоднішньої Конституції України – 300 років. Це три століття української історії. Ми пишаємось тим, що першу Конституцію було написано українським гетьманом в екзилі Пилипом Орликом.

Ім’я гетьмана-емігранта не дуже добре відоме широкій громадськості сучасної України, хоча за кордоном постать Орлика була знана не тільки науковцями. Протягом багатьох десятиріч друкувалися праці про нього; його твори публікувалися в Швеції, Польщі, Франції, Німеччині, Канаді, але вони були недоступні читачам України. Ті кілька рядків, які можна було зустріти в деяких радянських енциклопедіях, повідомляли, головним чином, що він – прибічник Мазепи.

Видатний державний і політичний діяч, Пилип Орлик, опинившись в еміграції, ревно опікувався долею України й протягом трьох десятиліть тримав в активному й дійовому стані ідею незалежної держави. Майбутній гетьман походив із чеської знаті. Барони Орлики жили в Чехїї, Моравії, Шльонську.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. у с Косуті Ошлянського повіту на Вілен-щині (Литва). Батько його – Степан Орлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув на 51 році життя під Хотином у грудні 1673 р. Мати – Ірина, з православного роду Малаховських – охрестила сина за православним обрядом.

У 1692 році, закінчивши навчання у Києво-Могилянській академії, Орлик отримав посаду писаря Київської консисторії. За протекцією Стефана Яворського, Пилипа Степановича перевели в Генеральну Військову канцелярію, яка була вищим виконавчим органом управління в Гетьманщині. Тут він зробив швидку й видатну кар’єру. Почавши з молодшого писаря, згодом займає поважну посаду старшого військового канцеляриста. Пилип Орлик досягнув службових висот завдяки своїм талантам. Він не мав в Україні родових коренів, що в той час у середовищі старшини вже було значним важелем для просування по щаблях службової кар’єри. Щоправда, одруження в 1698 році з донькою полтавського полковника Павла Герцика – Анною – дало йому змогу ввійти до кола козацької аристократії Гетьманщини.

Вирішальну роль і в кар’єрі, і вжитті Пилипа Орлика відіграв гетьман України Іван Мазепа, який для здійснення своїх державницьких задумів шукав здібних помічників. Молодий Орлик вирізнявся неординарними розумовими здібностями, дипломатичністю та відданістю гетьману. Саме завдяки своїм здібностям він став одним із найближчих прибічників Івана Мазепи, підтримавши його ідею зміни сюзерена.

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання. Після смерті гетьмана України Івана Мазепи постало питання про його наступника. На думку тогочасної української еміграції та шведського короля, реальним претендентом на гетьманство був небіж Івана Мазепи – Андрій Войнаровський, але він відмовився від претензій на гетьманство. Наступним претендентом став Пилип Орлик. Його було обрано гетьманом України на козацькій раді в квітні 1710 року. Гетьманом його визнали також шведський король і турецький султан.

У день виборів була проголошена угода-договір між новообраним гетьманом, старшиною й козацтвом. Державний документ мав назву: «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Цей витвір української державної й політичної думки початку XVIII ст. – перша в світі конституція.

«Пакти й Конституціяправ і вольностей ВійськаЗапорозького» включали вступ-преамбулу і 16 статей. У преамбулі викладалося коротке резюме історії України. Основний Закон визначив державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище.

На перше місце було висунуто питання взаємовідносин між владою (гетьманом) і народом. Гетьманська влада обмежувалась Генеральною радою – розширеною старшинсько-козацькою радою, до якої входили не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова та сотенна старшина, а й по одному депутату з кожного полку з числа заслужених козаків, «розумних радників», а також депутатів від запорозького козацтва.

Для вирішення «важливих справ» встановлювалися періодичні зібрання в гетьманській резиденції старшинсько-козацької ради – тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову). Без дозволу цієї ради гетьман не мав права нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити». Всі поточні справи, яких не можна відкладати, вирішує гетьман, але спільно з радою генеральної старшини. Гетьман зобов’язувався радитися з генеральною старшиною «о всяких справах публічних». Обмеження гетьманської влади стосувалося адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів.

Встановлювався розподіл між державним скарбом і тими коштами, які могли бути в особистому розпорядженні гетьмана, тобто державний скарб відокремлювався від гетьманського й передавався в розпорядження генерального підскарбія. На утримання гетьмана призначалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбові справи мали вирішуватися виключно на зборах широкої старшинсько-козацької ради. Генеральний підскарбій, як і полкові підскарбії (по два в кожному полку), обиралися.

Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й управляли всім населенням відповідно полку і сотні – мали адміністративно-політичну й соціально-економічну владу на території цих полку і сотні, були теж виборними. Полковників і сотників обирали «вільними голосами». Гетьман лише їх затверджував.

Справи про кривду гетьманові та провини старшини мав розглядати генеральний суд. Коли б в управі гетьмана або в його справах помітне було щось шкідливе для народного добра, тоді старшини й козаки-радники могли б «виговорити» те гетьманові, а він не мав права на них гніватися або їх за це карати.

Гетьман повинен був вести всю кореспонденцію з іншими державами відкрито. Листи від інших країн він мав зачитувати старшині, так само як і відповіді, а вона, якщо була б потреба, тримала відомості в таємниці.

У статтях Конституції Орлика визначався національно-державний суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Обумовлювалося, що по закінченні війни з Московським царством всі невільники-українці, які перебувають там, повернуться додому. Дніпро й землі Війська Запорозького необхідно очистити від містечок і фортець царських. Визначалися також кордони з Польщею по річці Случ. Українські землі, які були передані за різними угодами Польщі, мали відійти до гетьмана.

Значна увага в Конституції приділялася рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт, великих тягот і здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він також забезпечував утримання козацьких вдів і сиріт.

Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблення козаків та іншого населення України саме старшиною. Заборонялося старшині та «всяким військовим і посполитим урядникам» використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах - косовиці, жнивах, загачуванні гребель тощо; відбирати у них ґрунти або силою змушувати до продажу, забирати за які-небудь провини людське майно тощо. Попереджалося, що переїжджі гетьманські слуги, особи військові не мають права вимагати у міщан і селян підводи, корми, напої та провідників, хіба хто їхатиме в публічних справах і то за гетьманською подорожньою. По звільненні України від московського підданства спеціальна комісія мала провести ревізію всіх маєтностей і земель, якими користувалася або захопила старшина, а також ревізію повинностей підданих селян.

Окремо планувалося з’ясувати справу зі звільненням від публічних повинностей купців. Мали бути врегульованими тягловий обов’язок та деякі ярмаркові сплати. Гетьманові ставилося в обов’язок дбати, щоб від купців, крім узаконених податків, нічого зайвого не вимагалося.

Скасовувалися державні монополії, оренди та відкупи, інші обтяжливі для селян і міщан повинності – розквартирування в їхніх домах компанійців та сердюків. Генеральна рада мала знайти інші кошти на утримання найманого війська.

Така увага й піклування про інтереси та соціальний захист низів козацтва та селянства були суттєвим кроком уперед порівняно з іншими державними договорами гетьманів, починаючи з Березневих статей 1654 року Богдана Хмельницького, в яких зовсім ігнорувалися інтереси посполитого селянства й низів козацтва.

У Конституції містилися статті на користь запорозьких козаків, зберігався їхній особливий статус, забезпечувались їхні права. Запорозькому Низовому Війську мали повернути давні оселі – місто Трахтемирів зі шпиталем, із перевозом на Дніпрі, а також Кодак, Келеберду, місто Переволочну, землі і млин над Ворсклою. Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова мав знаходитись у відомстві виключно Запорожжя. Форти, побудовані Москвою на запорозьких землях, мали бути знесені.

Затверджувалися права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха з митрополичим престолом у Києві. Орлик зобов’язувався, якщо він здобуде владу в Україні, виборювати політичне й церковне відокремлення України від Московського царства.

Отже, по-перше, «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» засвідчили про початки формування основ представницького парламентського ладу, заснованого на демократичних засадах. По-друге, визнавали непорушність трьох складових чинників правового суспільства: єдність і взаємодію законодавчої (широкої генеральної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої законом у своїх діях) і судової влади, підзвітної й підконтрольної, однак незалежної від гетьмана.

Конституція Пилипа Орлика не була втілена в життя, але вона залишається однією з найвидатніших історичних державно-політичних пам’яток не тільки України, але й Європи.